Сайт продается

Цена: 550$

Обращатся : [email protected]

Новости

«Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності». Фрагмент книги

Фото: Yakaboo Publishing


***


У Першій частині ми подорожуватимемо від Філіппін до Фінської затоки, де дізнаємося, як ламали людей новими інформаційними інструментами, засобами значно витонченішими, ніж старі, використовувані КҐБ.

Об этом сообщает Компромат


У Другій частині рухатимемось від Західних Балкан до Латинської Америки та Європейського Союзу, де дізнаємося про нові способи нищення рухів опору та їхньої міфології.


Третя частина досліджує, як одна країна може знищити іншу, майже не зачіпаючи її, розмиваючи контраст між війною і миром, «внутрішнім» і «міжнародним» — і де найнебезпечнішим елементом, можливо, є сама ідея «інформаційної війни».


У Четвертій частині дізнаватимемося, як прагнення політики фактів спирається на певну ідею прогресу та майбутнього і як колапс цієї ідеї майбутнього тільки уможливив масові вбивства й насильство.


У П’ятій частині я доводитиму, що в цьому потоці політика стає боротьбою за контроль над конструюванням ідентичності. Усі — від релігійних екстремістів до вискочок-популістів — хочуть створювати нові версії «народу», навіть у Британії, де ідентичність завжди здавалася давно усталеною.


У Шостій частині я шукатиму майбутнє — у Китаї та в Чернівцях. І в усій книжці я подорожуватиму, переважно в просторі, але не тільки. Фізичні й політичні мапи, що окреслюють континенти, країни й океани, мапи, з якими я виростав, можуть бути менш важливими, ніж нові мапи інформаційних потоків.


Нам накинули міф про об’єктивність


Тридцять років по тому мій офіс розташовано навпроти Буш-хаузу. Всесвітня служба BBC відтоді давно його покинула. Спочатку говорили, ніби Буш-хауз продадуть японським девелоперам, і ті зроблять з нього розкішний житловий комплекс. Цей план провалився, коли британський ринок нерухомості почав просідати на початках фінансової кризи 2008 року. Тепер там університет.


Усе BBC — Всесвітня служба і місцева, новини та розважальний контент, ТБ, радіо та «мультимедіа» — запхано в будівлю вгорі Ріджент-стрит, вихилену, як стиснутий акордеон. Люди там сидять так близько одне від одного, що здається,ніби архітектори, розробляючи дизайн, забули про таку дрібницю, як місце для робочих столів.


Коли я говорю з редакторами та менеджерами BBC, архітектурні диспропорції, здається, є відображенням диспропорції в медіа: світ змінився, і старі цінності ВВС — точність, неупередженість і правдивість, що є передумовами демократії, розважливості та культури дискусії, — поставили з ніг на голову.


Під час Холодної війни ВВС визначало «неупередженість» як баланс між лівими і правими поглядами. У 1990-ті та 2000-ні це здебільшого ускладнилося. Вже не було однозначно лівого і правого. Наприкінці 2010-х аудиторії подрібнені ще дужче і бачать світ крізь різні цінності та чинники, які їх визначають.


«Хоча приналежність до політичних партій ослабла, важливість цінностей, з якими люди ідентифікують себе, як-от релігія, монархія або права меншин, зросла, — каже мені колишній директор новинної служби BBC Джеймс Хардінґ. — А з цим змінилися і сприйняття тенденційності та розуміння неупередженості, залишивши позаду традиційний розподіл на лівих і правих».


ВВС колись визначало, що таке бути неупередженим, відповідно до порядків денних, які встановлювали політичні партії та, істотно меншою мірою, газети. Ті вважалися представниками ширших інтересів. Але що відбувається, коли газет більше не читають, а партії такі подрібнені, що вже не репрезентують щось чітко означене? У час мого дитинства в Британії ми жили в низці сублімацій, наше розуміння себе втискувалося в медійні формати, мов у капсулу, телебачення його висмоктувало через електронно-променеві трубки наших телевізорів і з’єднувало у чомусь більшому. На добре чи на зле, ті формати розірвано. І як наслідок, розсипалися і концепти, які використовувало ВВС, щоби взаємодіяти з реальністю. Навіть у свої кращі часи ВВС було нелегко досягнути правильного «балансу», але що означає бути неупередженим у такому фрагментованому світі?


Якщо чесно, неупередженість завжди була ковзким терміном. Ще у 1980-ті Марґарет Тетчер воювала із національною BBC, закидаючи їй заангажованість — через атаки на політиків з Консервативної партії, або нелояльність — через надання ефіру ірландським терористам. Були навіть погрози взагалі закрити ВВС: чого б це у країні був мовник, фінансований коштом громади, якщо Тетчер вірила у вільний ринок? Але тепер напади були не тільки на неупередженість ВВС, а й на саму ідею існування неупередженості та об’єктивності.


У Росії очільники й зірки контрольованих Кремлем ЗМІ наполягають, що таким мовникам, як ВВС, не можна довіряти, адже всі вони мають приховані інтереси, що «об’єктивність — це міф, який нам накинули». Як же далеко вони відійшли від Московського радіо з його відданістю науковій, марксистській правді. Різниця в контенті також очевидна. Коли у 1980-ті Московське радіо транслювало «активні заходи», стверджуючи, ніби ЦРУ винайшло СНІД як зброю проти Африки, брехню дбайливо плекали протягом багатьох років. Вони залучали науковців зі Східної Німеччини, які нібито знайшли докази. Щоби детально сконструйована брехня видавалася правдивою, докладали зусиль. У наші дні російські ЗМІ та державні особи розповідають схожі історії, стверджуючи, що на американських фабриках виготовляють вірус Зіка для Східної України — щоби отруювати етнічних росіян, що США збирають російські ДНК для створення генетичної зброї, що США оточує Росію секретними лабораторіями, де розробляють біологічну зброю. Утім ці заяви просто вкидають в інтернет або викрикують на телешоу, радше щоби заплутати, ніж щоби переконати, або щоби укріпити фобії аудиторій, схильних всюди бачити американські змови.


У США неупередженість також є об’єктом атак. Тед Коппел був одним з найвідоміших телеведучих новин в часи Холодної війни, уособленням об’єктивності. У 2017 році у своєму ранковому шоу на телеканалі CBS Коппел закинув прихильним до тих чи тих партій кабельним новинним телеканалам — лівим і правим — підважування розважливості та культури дискусії. Коппел поставив себе в позицію над бійкою, імпліцитно стверджуючи, що баланс та об’єктивність таки можливі. Зрештою, має ж бути позиція, з якої можна засуджувати упередженість. Одним з головних об’єктів його критики був телеведучий прайм-тайму Fox News Шон Хеннеті, так само несамовитий захисник Доналда Трампа, як і російські телеведучі — Владіміра Путіна. Хеннеті відповів, що, роблячи закиди авторським програмам опіній, Коппел, власне, висловлював свою опінію. Хеннеті заявив, що є чесним, адже визнав, що є адвокаційним журналістом, тим часом як намагання Коппела виглядати неупередженим було шахрайством. Усі ці претензії на об’єктивність були просто суб’єктивністю.


Коли можливість балансу, об’єктивності, неупередженості підважено, усе, що залишається, — бути більш «справжніми», ніж опоненти: емоційнішими, суб’єктивнішими, героїчнішими. У своїй студії Хеннеті говорить на тлі щита у стилі супергероїв, натяк на Капітана Америка, із зірками та смугамиамериканського прапора та його іменем на ньому. У міфічному світі Хеннеті герой Fox має відбиватися від монстрів з «медіа альтернативних-лівих-для-знищення-Трампа», які оголосили «війну американському народові».


Коли Хеннеті береться розпинати інші медіа — як деякі канали присвячують забагато ефірного часу, намагаючись вказати на пряму приховану злочинну «змову» Трампа з Кремлем, наприклад, — його відповіддю є не спроба відновити неупередженість, він натомість каже, що вона є неможливою як така.


Іронія в тому, що відмова від об’єктивності, яку просувають Кремль і Fox News, є заграванням з ідеями, рушійними для «ліберальних» рухів, яким протистояли хеннеті та путіни всіх часів. «Об’єктивність — це просто чоловіча суб’єктивність» — слоган феміністичного руху. Студентські протести 1968 року піднімали на прапор почуття як протиотруту корпоративній і бюрократичній раціональності.


Проте тепер Fox і Кремль експлуатують ті самі ідеї: якщо реальність така піддатлива, чому б їм не запропонувати й свої версії? І якщо почуття є емансипаційними, чому б їм не апелювати до своїх? Коли ідею об’єктивності дискредитовано, засновки, на яких з ними можна сперечатися раціонально, зникають.


***


Коли об’єктивність і неупередженість телемереж, як-от BBC або CBS, було підважено, у гру вступили агенції онлайнового фактчекінгу. Утім і вони постали перед проблемою: самою технологією, з якою працюють, соціальними медіа, де брехня поширюється швидше за факти. Це стало певним ритуалом: закликати до відповідальності представників технологічних компаній і вичитувати їм за нормалізацію брехні.


Скажімо, як улітку 2018 року в Римі, де я відвідував світове щорічне зібрання фактчекерів.


«Якщо ця група не допоможе зробити проблему інформаційного безладу трохи менш жахливою, якщо ця група не зможе розгребти ті завали, у яких ми опинилися, хто це зробить? Ми — мудрі арбітри на безкомпромісній війні за майбутнє інтернету», — проголосив Алексіос Манцзарліс, автор «Кодексу фактчекерів», який виокремлює «П’ять принципів прозорості та методології». Принципи визначають, хто є справжнім фактчекером, а хто ні. Кодекс Манцзарліса часто згадували у Римі. Майбутніх фактчекерів моніторять упродовж року — чи дотримуються вони п’яти принципів. Одною з найбільших небезпек руху є бутафорські фактчекери, які заявляють цей статус, не дотримуючись принципів. Можливо, факт того, що ми були в Римі, виконав свою роль, але я відчув, що було в цих фактчекерах щось релігійне. У світі, де факти сплюндровано, вони прагнули повернути їм святість.


На схожому на монастирське подвір’ї Школи Святого Стефана у Римі я зустрів усіх: від хлопця з Лос-Анджелеса, який моніторить точність світських пліток, і до тих, для кого факти є справою життя і смерті. Фактчекери з Індії, наприклад, розповіли мені про спроби зупинити винищувальні рейди самопроголошених дружин. Індуські націоналісти потай поширювали чутки взакритих групах у соцмережах про мусульманських різників, які нібито ріжуть корів, священних для індусів тварин. Фанатики відтак нападали і своєю чергою вирізали Богу духа винних різників. У Бірмі та на Шрі-Ланці, де фейсбук використовували для провокування етнічних чисток, ситуація була ще гіршою.


Роздивляючись між арками подвір’я, я помітив редакторів з Rappler’а, фактчекерів з України, західних Балкан, Мексики… Коли слово взяла представниця Facebook, її буквально розірвали за те, що компанія дозволяє поширювати на їхній платформі кричуще брехливі новинні матеріали і погрози фактчекерам.


Нездоланною проблемою є те, що попри всі заяви компаній, які керують соцмережами, про занепокоєння, саме той спосіб, у який багато з їхніх платформ функціонують і в який вони заробляють гроші, створює середовище, в якому точність, неупередженість і справедливість є у ліпшому випадку вторинними.


Ще 2011 року Ґійом Шасло, інженер компанії Google, доктор наук у галузі штучного інтелекту, виявив, що спосіб, у який працює YouTube, передбачає, що він пропонує людям щоразу більше того самого контенту, створюючи і підживлюючи одну точку погляду — і не конче ту, яка спирається на докази. Тож якщо ви подивитесь одне відео, сповнене неточностей, а часто й відвертої дезінформації, алгоритм і далі підсовуватиме вам схожі матеріали.


YouTube не хотів вирішувати, що є правдою, але хотів, щоби алгоритми вирішували, що саме матиме просування. Унаслідок цього масово поширювався неправдивий контент. Шасло запропонував своїм керівникам можливі способи вирішення проблеми. Чи ж не можна запропонувати людям різноманітніший контент? Йому сказали, що це не був «фокус». YouTube був зацікавлений насамперед у тому, щоби збільшити час, який люди проводили за переглядом відео. Це шокувало Шасло — жахливий спосіб визначати бажаність: просто за тривалістю того, як хтось дивиться на екран; спосіб, який залишив далеко в минулому шляхетний етос «служіння громаді» BBC. Їм також, розповів мені Шасло, легко маніпулювати: якщо у вас є ресурси, щоби найняти велику кількість людей, які дивитимуться певні відео та створюватимуть тонни контенту з певної теми, це допомагає у просуванні цих відео. Мати багато YouTube-каналів, які працюють в унісон, також ефективний спосіб, щоби контент потрапляв у рубрику«рекомендовано». Недарма, пояснював він, російський державний телемовник Russia Today мав таку вражаючу кількість YouTube-каналів.


У дослідженні «Емоційна динаміка в епоху дезінформації» доктор Вальтер Кватрочоккі з Венеційського університету проаналізував 54 мільйони коментарів у різноманітних фейсбук-групах за чотири роки і виявив: що довше триває дискусія, то екстремальнішими стають коментарі. «Когнітивні патерни в лунокамерах тяжіють до поляризації», — доходить висновку Кватрочоккі. Він вважає, що це демонструє емоційну структуру соціальних медіа. Ми виходимо в онлайн, шукаючи емоційного підбадьорювання у лайках і ретвітах.


Соціальні мережі є свого роду мінінарцисичним двигуном, який ніколи не можна до кінця задовольнити і який тягне нас до радикальніших позицій для привернення більшої уваги. Насправді не має значення, чи правдиві історії, не кажучи вже про неупередженість: ви не прагнете перемогти в суперечці у публічному просторі перед нейтральною аудиторією, ви просто хочете отримати якомога більше уваги від однодумців.


«Онлайнова динаміка спричиняє викривлення», — висновує Кватрочоккі. Це болісна пастка: соціальні медіа є рушіями поляризованішої поведінки, яка призводить до попиту на сенсаційніший контент або ж просто брехню. «Фейкові новини» є симптоматичними для способу, в який здизайновано соціальні медіа.


І тут відбувається дещо ще підступніше. У своїх ранніх есе часів Холодної війни Ігор (Ігор Померанцев, поет, журналіст, дисидент – ред.) підносив прагнення бути якомога індивідуалістичнішим як спосіб опиратися утискам. Інший радянський поет-вигнанець, лауреат Нобелівської премії Йосиф Бродський, який емігрував 1972 року, найкраще це сформулював у промові перед випускниками коледжу Уїльямс 1984 року: «Найнадійніший захист від Зла — крайній індивідуалізм, оригінальність мислення, химерність, навіть, якщо бажаєте, ексцентричність. Щось, що неможливо симулювати, підробити, імітувати».


У часи Холодної війни «крайній індивідуалізм» був взаємопов’язаний з намаганнями отримувати та передавати коректну інформацію, а свобода слова асоціювалася зі свободою творчого самовираження, і обидві протистояли режимові, що цензурував факти та «химерність». У наші дні соціальні медіа відкривають безмежний простір для певного роду крайнього індивідуалізму. Самовиражайся досхочу! Проте сама їхня будова відштовхує від фактів.


І ще один викрут. Це самовираження відтак перетворюється на дані: частота вживання певних слів, час, коли їх запостили, і що це говорить про нас, наші пересування та мова — усе потрапляє до сил, що впливають на нас за допомогою кампаній і реклами, яких ми навіть не свідомі. Та якби вам заманулося пошукати власний цифровий імпринт у брокерів даних, сподіваючись знайти там відображення свого справжнього «я», ви розчарувалися б: там натомість — уламки інформації (щось про здоров’я, щось про шопінг), уривки, що можна складати та нагромаджувати у різні візерунки відповідно до різноманітних короткотермінових цілей, покручені завитки імпульсів і звичок, що їх можна урухомити на кілька секунд, щоби ви щось купили або за когось проголосували. Соціальні медіа, ця маленька нарцисична машина, найпростіший спосіб, який ми колись мали, аби влізти на п’єдестал марнославства, є також механізмом, який найефективніше нас розламує.


Той крайній індивідуалізм має в комплекті і свої небезпеки, і це вже помітно в перших Ігоревих оповіданнях. Перечитуючи їх знову, я зауважую, як часто імпресіоністичні самозаглиблені наратори врешті самі опиняються, так би мовити, під питанням. А втім, і ти розумієш, що вони так захопилися собою, що не помічають, що відбувається довкола, і зовсім втрачають зв’язок з реальністю.


Пітер Померанцев. Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності / Переклад Оксани Форостини. – Київ: Yakaboo Publishing, 2020.


Джерело статті: “https://lb.ua/culture/2020/06/04/459137_tse_propaganda_podorozh_viynu.html”