Сайт продается

Цена: 550$

Обращатся : [email protected]

Новости

​«Я змішаю твою кров із вугіллям» Олександра Михеда: Рай для тубільців «українського Сходу»

Фото: Наш Формат


В одному з останніх своїх публічних виступів під час конференції «Мистецтво жити на пошкодженій планеті» письменниця Урсула ле Ґвін говорила про глибоке захоплення природою, яка нас оточує, і про людську зверхність, яка змушує нас уважати, мовляв, у тварин чи рослин немає почуттів.

Об этом сообщает Футляр от виолончели


«Один зі способів припинити бачити дерева, чи річки, чи гори лише як «природні ресурси», — класифікувати їх як побратимів, як рідних», — говорила вона.


Це побратимство і посестринство — те, що допомагає не лише відчути зв’язок і емпатію до істот чи явищ, які людство впродовж своєї тривалої історії не сильно намагалось зрозуміти і які вважало об’єктами, а не суб’єктами, а й побачити їх як рівних собі учасників процесу життя на планеті. Учасників, без яких це життя просто неможливе.


«Напевно, я намагаюсь надати всесвіту суб’єктності, бо ж дивіться, до чого нас довела об’єктивація».


Щобільше важливим і актуальним стає перегляд стосунків людини з довкіллям (зокрема, звісно, спричинений тим, що тікати з цієї планети людству немає куди), то очевиднішим є те, що початок цього процесу і, врешті-решт, запорука його успішності полягає в перегляді стосунків між самими людьми, між різними спільнотами.


Суб’єктність як володіння власною особливою історією, власним знанням і голосом, який потребує уваги, простору та емпатії, — це те, з чого росте справжня демократія, солідарність і майбутнє, де різні люди і всі, хто їх оточує, підсилюють, а не знищують одне одного. Насправді, єдине можливе майбутнє.


***


Повернення чи, радше, віднайдення власної історії та власного голосу — для України процес дуже важливий і нагальний, але, водночас, і відносно новий. Він також доволі ресурсоємний: це повільне й болісне вирощування власного голосу, особливо на тлі війни та політичних гойдалок, часто вимикає уважність і чутливість до інших голосів.


І вмикає захисну віктимність: мовляв, немає в нас сил на всі ці «чорні життя», «зміни клімату» чи інших «голодних африканських дітей», нам тут би зі своїм розібратись і дати раду. (І тоді Тімоті Снайдер чи Ен Епплбом заходяться пояснювати останні протести в США через порівняння з Майданом чи Голодомором, аби прояснити системний расизм, нерівності та поліцейське насильство, яке в Україні ніби мало би бути зрозумілим за визначенням.)


Проте, часто сил немає й на голоси значно ближчі — і географічно, і культурно, — на історії, цілком внутрішньоукраїнські, але все одно дуже далекі. А коли ніби-то і є сили, і час, і навіть гроші, то може виявитись, що бракує того самого, просто і дуже людського, про що недаремно говорила ле Ґвін: почуття спорідненості, взаємозв’язку, емпатії.


Адже одну й ту саму історію можна розповісти геть по-іншому.


Є історії, які допомагають нам побачити, прийняти і зрозуміти, прояснити неясне, наблизити начебто чуже й незрозуміле. Натомість, існують історії, які відверто заважають, перекреслюють собою те, про що вони намагаються говорити, історії сповнені благих намірів і, водночас, геть нечутливі до власного способу ведення оповіді.


В Україні не бракує цих близьких-далеких голосів, і, на щастя, не бракує різноманітних, обережних і уважних історій. Але є щонайменше одна історія, розповідати яку спокусливо і геть непросто — історія «українського Сходу».


***


«Ця книжка — спроба пояснити читачам мого покоління, першого покоління, яке не мало аж такого глибокого занурення в радянське, — що таке совок. Поговорити з такими самими читачами, як і я, які ніколи не бували в тих частинах країни, про які, здається, медіа все вже пояснили. Та й обойми стереотипів, фейків і міфів вистачає […]


Та зрештою — це бажання зустріти людей, які стануть обличчями твого Сходу. І саме їхні історії насамперед маркуватимуть ментальну мапу. У цій книжці лунають голоси жителів Сходу».


Олександр Михед
Фото: Facebook / Код Міста
Олександр Михед

Такий вступ робить письменник і куратор Олександр Михед до своєї останньої книги «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід».


Ця книга зібрана з досвідів поїздок на схід під час проекту «Метамісто: Схід», яку від кінця 2016 року проводила громадська організація Ґараж Ґенґ. Півтора роки культурні активісти, архітектори, журналісти, художники і куратори працювали в шести містах Донецької та Луганської областей: Костянтинівці, Покровську, Добропіллі, Лисичанську, Сєвєродонецьку та Бахмуті.


Мета — «допомогти мешканцям невеликих міст виявити вектори культурного, урбаністичного, економічного, особистісного розвитку та посилити міжміську взаємодію». Команда проекту прагнула досліджувати та «підвищувати візуальну та змістовну привабливість» разом із активною частиною місцевих мешканців.


Роль Олександра Міхеда в цьому процесі полягала у пошуках «міфологеми міста», видобування його ідентичності із колективної пам’яті та мрій або, за словами самого Михеда, «пошук найменшої неподільної частинки міфу, який розібрано на атоми. Дошукатися універсалій […] Міфологема — це історія, цілісність, образ, що буде зрозумілим будь-якому мешканцеві цього конкретного міста, незалежно від приналежності до певного покоління».


Наприкінці проекту із цих «міфологем» мали постати мистецькі роботи в публічному просторі відповідних міст, створені молодими українськими митцями.


***


Дещо моторошно стає уже від самої назви. Це начебто цитата, погроза, яку 1980 року секретар Донецького обкому партії Володимир Деґтярьов кинув гірничому інженерові Олексію Нікітіну, котрий провів багато років у психічних лікарнях радянської України за те, що намагався організувати рух захисту прав гірників.


Коротка історія Нікітіна відкриває і закриває книгу, таким чином створюючи певну рамку сприйняття, систему координат, в якій мають прочитуватись усі подальші історії. Поставлені поруч слова «кров», «вугілля» і «Схід» фактично від початку визначають Схід як шахтарський Донбас, окутаний кривавою завісою насилля та смерті. Нікітін — образ відважного, але за визначенням безсильного і приреченого на поразку гірника, розчавленого безжальною системою, де безроздільно й безнаказано володарюють партійні «царки».


У цієї системи є назва — «совок» той самий, який автор прагне прояснити «молодшим читачам». Дивним чином, совок виявляється тією стартовою установкою, з якою автор відправляється на шахтарський «український Схід», боротись із стереотипами і відшуковувати ідентичності.


«Кожне з шести міст ми побачили у чотирьох порах року. Змінюючи відчуття, замінюючи лютневу депресію на болото березня і зелень липня та пожухлість вересня, а потім знову западаючи в листопадову депресію, присипану вугільним попелом».


Напевно, саме так і має виглядати совок, коли депресія змінюється похужлістю, засцяні під’їзди та занеяхані проходи між будинками чергуються із закинутими промзонами і мостами, розпиленими на металобрухт, у подвір’ях облізлих будинків процвітає «ЖКГ-арт» — лебеді та інші казкові істоти зі старих шин, — і «жіночки віку 25, а все інше — досвід» клубочаться благими намірами.


Містечка задихаються у спаленому вугіллі та «нагадують провінційні похоронні агенції» або «безкінченні плацкартні вагони Укрзалізниці» Заїжджі дослідники міфологем бачать себе у вигідній позиції чужинців, які мають змогу зібрати докупи «більш-менш цілісну картину», втім частіше почуваються «книгою скарг і пропозицій».


Загалом, ця апокаліптична картина, гідна Жадана або Тарковського, напевно не мала би так дивувати, якби Михеду ішлося про власне рідне містечко. Так, приміром, Дідьє Ерібон у своїй інтелектуальній автобіографії «Повернення в Реймс» описує занепад і руїну промислового містечка Реймс, до якого він повертається 20 років по втечі до Парижа. Ерібон повертається до Реймса, щоб зрозуміти через історію своєї родини, як колишнє осердя французького лівого електорату почало голосувати за Фронт Насіональ. Або Жадан повертається в Старобільськ, аби розповісти історії свого покоління, обережно і уважно.


Фото: Amazon


Яку мету переслідує Михед, нанизуючи один негативний прикметник на інший, нашаровуючи огиду і зневагу, збагачуючи одне відразливе порівняння іншим? Чи справді він вважає, що загиджені під’їзди, погані запахи, занедбаний ландшафт і загальне відчуття безнадії та безсилля якось унікально характеризують саме містечка на південь від Харкова і на схід від Запоріжжя? І якщо авторові ідеться про занурення у «совок» — чому він приїздить саме сюди?


Утім, можливо, це якась вишукана авторська провокація: щедро розсипати в тексті стереотипи, аби потім поволі, один за одним, розбити їх «міфологемами»? Показати нам, читачам, який «совок» і упередження сидять у наших головах, аби потім запропонувати їх альтернативи?


Зрештою, нам же обіцяють, що в книзі «лунатимуть голоси жителів Сходу».


***


Обіцяють, але за мить попереджають, що «професійні науковці» радять не дуже довіряти голосам «пересічного населення», мовляв, вони все одно лише ретранслюватимуть стереотипи. Однак, автор наполягає на тому, що саме це йому і треба: «жива історія і биті кластери свідомості».


Голоси місцевих мешканців у книзі справді лунають. Особливо на початку, перші поїздки до шести міст майже виключно складаються з прямої мови, точніше з уривків і окремих фраз, з яких читач має отримати враження не так багатоголосся, а радше какофонії, дійсно великою мірою сповненої стереотипами й упередженнями. Щодалі в глиб книги, то менше чутно прямої мови, більше авторських коментарів, розмислів, історичних і географічних екскурсів.


І за жодним із цих голосів немає імені. Ані за уламками прямої мови, ані за випадковими таксистами, чи кельнерами, чи жіночками (тими, які з досвідом), ані за екскурсоводками в місцевих музеях, ані за місцевими активістами та активістками, ані за «світлим чоловіком», який приходить допомагати в Лисичанську.


Навіть постійні партнери і партнерки проекту, без яких, напевно, не відбулися б усі ці зустрічі та мистецтво в публічному просторі, так і лишаються, переважно, бібліотекарками та музейними працівницями.


Дуже часто всі ці голоси лишаються просто «місцевими» або «дітлашнею»: один місцевий сказав, двоє місцевих з’явились, «допиваючи енну пляшку пива», вони збираються купками, вони щось говорять і запитують.


«За ледь не кожною розмовою вчувається самотність; немає тих, хто міг би вислухати. Люди не чують людей».


Пишучи цю таку проникливу і правильну фразу, автор нагадує британського антрополога початку минулого століття. Ось він сидить у льняному костюмі у кріслі якогось Ґранд-готелю, читає світові новини у вчорашній газеті, нашвидкуруч робить нотатки у своєму блокноті, перед тим, як одягнути корковий шолом і сміливо пірнути у липку спеку і міазми джунглів. Там він розмовлятиме з «місцевими», які постійно намагатимуться його обдурити (таксисти і водії бла-бла-карів), вивалюватимуть на нього свої недолугі благі наміри (місцеві активісти) та антинаукові ідеї про пласку землю (про шляхетне бельгійське або британське минуле містечок) і злих духів (злочинну владу), які оточуватимуть його примітивним і бездарним мистецтвом (місцеві графітчики або сади троянд).


А він слухатиме їх, їх усіх, уважно записуючи і схвально похитуючи головою, збирючи їхні міфи, сповнений жалю і трохи погано прихованої огиди. Зрештою, вони ж як діти. «Це місто — як дитина», — каже один із художників, запрошених автором створювати сучасне мистецтво у цих містечках, один із тих, у кого в книзі є і ім’я, й історія, тобто суб’єктність. Вони приходять «коїти добро» і нести світло мистецтва, яке ці дітлахи не розумію і не ціную. Що з них взяти, люди-уламки, люди-функції.


«Люди-чагарники, люди-берести проростають без ґрунту, вживлюються в пісок. Стримують пустелю, протидіють хаосу та часу, коли повернуться бархани і пройдуть перші вервечки постапокаліптичних караванів». Вони корисні, бо відділяють «нас» від цього хаосу.


***


Відсторонений і зверхній погляд, влада знання і називання речей «своїми іменами», ставлення до своїх співрозмовників не як до рівних собі людей, а як до піддослідних тваринок, дітей нерозумних, апропріація та інтерпретація історії, яка лежить у них під носом, а вони брязкають у свої брязкальця і фотографуються на тлі знаку «I love Dobropolye» — все це має назву.


Добропілля
Фото: Код міста
Добропілля

Ця «структура ставлень і референцій», про яку багато років тому писав Едвард Саїд, називається колоніалізмом, тобто вибудовуванням культурного наративу, в якому «місцевим», хто б вони не були, заздалегідь відмовлено у праві на власні історії, голоси, імена, почуття і переконання, у праві на повагу, врешті-решт.


Від того моменту, коли Саїд описав культурний колоніалізм, минуло багато часу і порядок денний в культурному чи ширше, гуманістичному, полі змінився. У фокусі опинились тонка лінія, яка відділяє владу незалученого, відстороненого оповідача оцінювати і говорити замість створювати простір для звучання інших голосів від емпатичної, спорідненої оповіді, в якій кожна історія має свій упізнаваний голос. Саме цю лінію так добре окреслила ле Ґвін: вона проходить через побратимство і посестринство з незрозумілим, іншим, напозір чужим.


Дивовижно те, що такі цілком емпатичні й залучені голоси в книзі Михеда теж є. У них є імена, історії, репутації та певна публічна вага. У книзі всі вони окреслені як «одні з найвідоміших українських» художників і художниць, письменників і письменниць. Кожен має з десяток сторінок прямої мови (здебільшого, не дуже акуратно і послідовно нарізаної з інтерв’ю). Більшість із них дуже обережно і вдумливо, з великою ніжністю і болем гортають сторінки своїх «історій українського Сходу», як сторінки родинних альбомів: у них Схід — різний, живий, свій.


«На мою думку, особливої донбаської ідентичності не існує. Донбас у моєму розумінні — страшенно різний, немонолітний, розпорошений. І політично, і етнічно, і соціально. Це територія, на якій присутня велика кількість територій […] Нам страшенно бракує розмов про нас усіх як про своїх, замість розмов про чужих», — каже Сергій Жадан.


«Я наполягаю на тому, що замість «Донбасу» треба вживати слова «Донеччина» і «Луганщина». Ця земля варта своєї назви, кожна — своєї. Ця українська земля має право не зливатися в одне, дуже некорисне й загрозливе слово «Донбас». Тож маємо не шкодувати літер і часу […]


Якої помилки ви не хочете припуститися, щоб просто зрозуміти іншу людину? У розумінні Сходу немає ніякого специфічного правила. Це просто твій друг, якого ти хочеш зрозуміти. Очевидно, він інший, але він і не має бути таким, як ти. Певно, треба докласти зусилля, щоб зрозуміти, чому він любить солону рибу. Ще й потерпіти, поки він буде їсти її при тобі», — каже Олена Стяжкіна.


Проте ці люди та їхні слова так і лишаються дивними, чужорідними вставками в авторський текст, їхні знані та впливові імена — як ялинкові прикраси.


Тим часом, у реальності шести міст «українського Сходу» постають роботи українських митців: написані на набережній цитати із Сосюри, прочитати які можна лише з іншого боку річки; мурал у проході між будинками; чотириметрова бетонна скульптура з дзеркальною поверхнею посеред міського парку; тимчасовий виставковий павільйон. «Місцеві» підходять, іронізують, не розуміють. На ранок або за кілька днів скульптури подряпані, павільйон завалюється, незабаром його розберуть на запчастини.


Реальність підтверджує початкове припущення автора. Блага мистецтва і цивілізації не потрібні цим дикунам. Тут зовнішнє середовище вимагає постійного опору і назламності. Його базові налаштування — «насилля, крадіжка і дурість».


Наприкінці автор зізнається, що цією книжкою хотів поламати час, «дати голос мертвим, а забутим історіям — світло». У результаті ж почув повсюдно повторювану історію «про вигнання з Раю»: про золотий радянський вік, коли «ми бігали швидше, овочі й фрукти пахли сильніше, бабуся була жива, батьки усміхнені. Заводи працювали, ми були однією великою родиною, їздили одне до одного без паспортів і не сварилися. А в центрі міста буяв міський Парк. Той, що Рай».


Прочитавши 365 сторінок цієї книги, я так і не зрозуміла — невже заради цього варто було її писати?


Джерело статті: “https://ukr.lb.ua/culture/2020/06/11/459625_ya_zmishayu_tvoyu_krov_iz_vugillyam.html”